Навчитись жити у вогні

Кажуть, що коли наближаєшся до вогню - то він спочатку світить, потім гріє, а після обпікає. Бачачи світло одне одного, ми прагнемо зблизитися, щоб зігрітися. Особливо, коли нам так не вистачає тепла. Ближче, ближче, ще ближче... Щоб відігрітися за все попереднє життя, і на все подальше.

Але, обпікшись, відскакуємо назад, в холод, відтепер боячись зближуватися, і часто навіть не бажаючи бачити світло.

Ця межа може бути різною з різними людьми: хтось обпікає, ще не почавши зігрівати, а до когось вдається підійти дуже близько. І, в простоті душевній, ми думаємо, що десь точно є людина, яка буде нас завжди гріти, і ніколи не обпече. Але межа є завжди, і чим ми ближче підійшли одне до одного, тим болючіше на неї натикатися.

Можна навчитися не відскакувати, а знаходити комфортну для обох відстань, і залишатися на ній. Це хороший спосіб, дорослий, відповідальний, реалістичний.

Але якщо все ж дуже хочеться зазирнути за край, перейти кордон... Так буває, рідко, але буває: коли без цього - ніби як і не зовсім життя. Тоді вихід один - навчитися жити у вогні, як міфічні саламандри. Стати вогнем. Не залишити в собі нічого, крім вогню. І тоді, два таких вогню, зустрічаючись, можуть з'єднуватися в один, або проходити один крізь одного вільно, не зустрічаючи перешкод. А всім іншим навколо стає світліше.

© Костянтин Грінгут